<< Главная страница

СТРАЧЕНЕ ЖИТТЯ



Категории Архип Тесленко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал (Скорочено) I У селi Вербiвцi живе чоловiк iз жiнкою, може, хто знає, Михайло Панасенко. Такий вiн iз себе: височенький, сухорлявенький. Богомiльний там вiн такий. Як зачув дзвiн, так вiн i в церквi тобi. За парубоцтва служив у хазяïна грамотного, грамоти вивчивсь: читає Письмо Святе, житiя. Жiнка в його нижченька за його, тiльки огряднiша якась. Палажкою звуть. Живуть страх не в миру! Гостра, невпокiйна Палажка таки й ненавидить Михайла. Якийсь уже вiн поважний дуже: нi похихотiти з ним, нi попустувати. А сама нечепурна удалась. То колоскiв у полi пiсля неï зостається багато, то бур'яну на грядках; хата часто не заметена в неï, на лавi наляпано. — Чепурнiшою бути треба! — iнодi ïй скаже Михайло. — Кнюх поганий, монах! — вона зразу на його. Михайло: — Безсовiсна, грiх мiй великий, скушенiє!.. Ото в його лайка така. Вона йому — дулю або ухопить палюгу та палюгою його. Так i живуть. А побрались,— кажи ти! Хоча так i брались вони... Палажка десь аж у якономiï у Потiпаки служила, i зроду-звiку вони вперше побачились, як Михайло уже з паляницею до неï прийшов. Ще любить стравки Палажка, а тут i ïсти нiчого: поля з пiвдесятинки всього; така люта усе. II Була у ïх донька, Оленкою звали. Як опеньочок, ще невеличке було, а там таке: оце як Палажка що робить, пряде абощо, було, то Оленка торкає пальчиком роботу ïï та: — А як воно це? А з чого воно? Букварець купив ïй Михайло, зробив ïй указочку; прийде зима, єсть вiльний час, Михайло: — Ану, Оленко, грамоти вчитися, ану грамоти... Оленка, таке манюсюсiньке, в сорочечцi, чорнявенька, як i батько, пальчик у рот, сiдає: — Це а, а це б,— читає за батьком. А ранок, вечiр настане, Михайло: — Ану, Оленко, Возi молитися, ану Возi... Бозя папки дасть, здоров'ячка дасть. Стає опеньочок, молиться за татом. Таке втiшненьке. Тiльки часто плаче, було. Матерi боïться, було, як люта вона. Таке вже раде, як коли тихо у ïх. Залiзе за стiл, було, вiзьме савтир батькiв абощо та й давай: — Господи, помилуй, алiлуя! — хоч там i не те стоïть, читає, та ще з протягом, як батько. На вулицю до дiтвори Оленка не ходить, було батько: — Грiшка, Оленко, на улицю: Бозя битиме. — Слухає. А надокучить ïй дома сидiти — до дiдуся Гната, було, побiжить, батька Михайлового. Дiдусь цей, як ще Оленка вчилась на ноги спинатися, жив при Михайловi, було, водить Оленку по хатi, а зараз — при Василевi, старшому синовi, що поруч з Михайлом i живе, в одстроєнiй хатi. Не вжив у Михайла старий через Палажку, що й до його сувора була i добрим словом не обiзветься нiколи, було. Бiгає до дiдуся Оленка, було. Дiдусь, було, по головцi погладить ïï, гостинчика дасть ïй якого, яблучко абощо. З Сергiйком подружила Оленка. А Серпiко — Василiв хлопчик — трохи старшенький од неï. Дiдусь, було, з кисличок дубових чорнило ïм робить, соломинкою писати бублички вчить ïх, було. Був грамотненький. Пiдбiльшала Оленка. Оддав Михайло в школу ïï. Страх охоча до вчення була! Одно вона нишпорить щось, одно вона вчиться собi. Була вже у третiй групi вона. Пiсля Великодня ïй малось вчення кiнчати. I тут у пiст яка несподiванка трапилась ïй. Ïхав через Вербiвку у школу второкласну, що єсть бiля Вербiвки у селi одному, наблюдатель єпархiальний над школами церковними, протоiєрей Полiєвкт Сохановський. Заïхав i у Вербiвську церковноприходську школу, де вчилась Оленка. Спереду сидiла вона, така: в керсетинi черкесиновiй, платочку бiленькому, блiденька, а дивиться так допитливо. Отець Платiн, сiльський батюшка, показав на неï отцю Полiєвктовi. — Оце,— каже,— й вона, що вчиться на всi цi села найкраще. Отець Полiєвкт, товстенький, руденький: — Ану, дiвчинко, прочитай менi молитву Господню,— до неï. Почервонiла Оленка, а проте не злякалась. Встала, прочитала йому. Похвалив, далi: — А як, дiвчинко, по-руському буде: Хлеб наш насущный даждь нам днесь? Одрубала йому: так i так, каже. Спитав ïï ще про Адама щось, якусь задачку напам'ять задав, i це одрубала. Вiн: — Так. Тепер скажи менi, дiвчинко, хочеш ще й далi вчитися? Вона: — Хо-о-чу,— так з протягом. Отець Полiєвкт: — Гаразд. Пiдготовся ж ще за лiто трохи, ходи ось до батюшки, а там ми одiшлем тебе в бiльшу школу, нiж ця... на стипендiю, що єсть на нашу єпархiю: учитися на шкiльний кошт, розумiєш? Так радiсно всмiхнулась Оленка, засоромилась та й оченята вниз поставила. Ходила лiтом до батюшки. Вiн показував ïй, як готовитися треба. Вона дiтей йому поглядить, се, те, i така: читає, читає оце та: — Коли б уже швидше одiслали мене в школу ту бiльшу,— до батюшки, було,— якi воно книги там, i чому воно вчаться там? Або мовчить-мовчить та й усмiхнеться оце: — А якою я,— каже,— буду тодi? III Пiд осiнь одiслали Оленку i в школу у ту, аж у Великоросiю десь. А школа та... второкласна, кажуть, та й церковноучительська там. В одному вони й домi, кажуть. Присилає Оленка додому письмо незабаром. Как я рада! — пише, по-руському, звiсно, пише.— Прийомний екзамен здала! Татусю, мамусю!.. Вивчусь — знатиму й я вже тодi, як i вчитель. Тодi й мене настановлять учителькою. Книг, картин тодi накуплю, наставлю по вiкнах квiток, питиму чай i вас напою. Та тепер уже мене i балакати по-панському учать i вбрання менi панське дали. Та зразу як приïхала я, то так тут i обступили мене, розглядають: у вiщо вдiта, та як балакаю, слухають. Та я боюсь-боюсь, а вони: Хахлушечка,— кажуть. Та яка школа велика! Так луна по ïй i iде! Та все у ïй так i блищить: i помiст, i лутки. Та й церква в школi, i живем у школi, та все самi школярки, а школярiв, як у Вербiвськiй школi, й нема. Та в коридорi й гуляємо. А глянь у вiкно, який город здоровий, страх! На лiто, в кiнцi весни, приïжджає додому Оленка. Платтячко синеньке на ïй, попередничок, ботики. А личко вимите, бiле таке. Радiє, цiлується, сюди-туди роздивляється. Побiгла в садочок, до квiточок припадає, зазирає до кущикiв. А знов убiгла в хату, вхопила корзиночку, що привезла з собою, вийняла яєчко якесь золочене, сестричцi, маленькiй Парасi, дає. — На Рiздвянi святки це там,— каже,— ялинка була: свiчечок-свiчечок на ÏЙ,— каже,— та цяцьок. Сахарцю дiстала, дає: — Наоставляла,— каже,— од пайки. Книжечку синеньку дiстала, на стiл положила: — Тарас Бульба,— каже,— шкiльний подарок. Тетрадки повиймала, показує. — Чистописання це,— каже,— а це ось диктовка...— Щебече. Тiльки вже багато слiв руських вживає, яких i не второпають батько й мати. Побiгла й до дядька Василя. Дiдуся Гната не було вже тодi: помер минуле ще лiто. Сходила до батюшки. А дiждала недiлi — до церкви пiшла. Почали гомонiти по селу: — Так от,— кажуть,— щастя Михайловi: так тобi нi з сього нi з того у пани дочку уведе. Всмiхається Михайло. А Палажка, там хвастуха така, не чує вже й нiг пiд собою. — Тепер ти, Оленко, не знайся з простими дiвчатами. Дiйдеш навук, замiж пiдеш за пана: хату з цегли поставим, залiзом покриєм,— почала до Оленки. А до Михайла: — Моя дочечка вчиться он де, а я в запасцi буду ходить!.. Справ спiдницю менi! IX Пiсля Тройцi приходить од Оленки одкритка, пише: Кончила з нагородою — Євангелiєю в червоному бархатi, оправi золотiй. Тодi-то за мною на станцiю виïдьте. Прийшов час i ïхать. Запрiг Михайло конячку, поïхав. Весело ïхалось. Незчувсь, коли i в Гайдарях опинивсь, а двадцять же верст, велике село. Виïхать з його — i станцiя зразу. Розвиднялось саме. Осокори в садочку, неначе намальованi, стоять на побiлiлому небi, а водокачка стоïть сувора така. Немає ще поïзда. Самi грузовi вагони збоку стоять. Свiтиться в декiлькох вiкнах. Телеграфiст в одному сидить, куняє. А бiля кущiв стрижених хропе хтось на клунках. Десь панок у брилку взявсь, походжає. Надворi все свiтлiше стає. — А дозвольте спитать вас,— до панка до того Михайло,— чи швидко вже поïзд? Панок: — А тобi ж куди, на заробiтки кудись? Всмiхнувся Михайло: — Нi, дочку з школи виглядаю, з навук. Зупинився панок: — Як з навук? Як то з школи? Пiдiйшов до його Михайло: — Училася з панськими дiтьми. Дивиться панок то на сiру свиту Михайлову, то на зашкарублi чоботи йому. Всмiхається Михайло. Походжає панок, Михайло й собi поруч з ним. Прийшов поïзд, чмихає — стоïть. Настороживсь Михайло. Зирк! Висувається з зелених присiнок корзиночка. Держить ïï панночка в голубому. Рученята такi бiлi у неï, манiсiнькi. Чубок такий кучерявенький з-пiд платочка визирає у неï. А на щiчках i рум'янчик єсть. Виходить, всмiхається. — Здрастуйте, тату! Пiдбив Михайло сiнце ïй на возi, ряденцем заслав, поïхали. По вигону сивiє роса, а там он, за вербами, так небо палає, сонечко сходить. Тополi в Гайдарях, неначе посоромились чого, почервонiли. Гайдарi. Сюди й туди по садочках бiлiють хати; клунi, хлiви стоять понад улицями. Череда ось iде. Молоко так уже пахне. Чередник у свитi, в брилi. Гей! — помахує костуром. Там он, на майданчику, бекають вiвцi. А птаство що по садках виробляє, зустрiчає сонечко як! Соловейко, аж у вухах лящить, витинає такоï. То тут ось один, а там десь i другий. Жовна й собi виграє на кленку. Птичка якась цi-цi у калинi. Нащо вже сорока i та скрики-ки!. — Який же тут рай! — всмiхається Оленка. — Рай, справжнiй рай!.. А там... стiни. Глянь у вiкно: метушня, стукотня, дим. Михайло: — Так це ти, значить, учителькою будеш уже. Слава Богу! От якби ще й у хторокласнiй де, щоб жалування бiльше тобi: запомагать будеш i нам. — I у второкласнiй можна менi,— Оленка йому. Помовчала, далi: — Менi так i казано. — Усмiхнулась.— В отця Полiєвкта я це була.— Як була, розказала. А на станцiï бiля того города, де живе отець Полiєвкт, Оленцi пересадка була. Поïзда другого ждать довго, надворi пiвдня, вона корзиночку швейцаровi поглядiть оддала, а сама до його пiшла: наблюдатель над школами i знакомий, до того — спитать про мiсце його. Подзвонила. Впустили ïï. Чиста кiмната, олива горить. Вийшов отець Полiєвкт, повний, очi вузенькi, благословення ïй дав, усмiхнувся — впiзнав Оленку; рiк тому, як була у його вона з книжкою якоюсь i поклоном од завiдуючого школою. Сiв отець Полiєвкт. Оленка, така учтивенька, соромливенька, стоïть перед ним та: — Це вже я кiнчила,— так потихеньку до його. Вiн: — Ага... Що ж, трудно вчиться було? — Нi, так... Погомонiли трохи, далi Оленка: — Я б вас прохала... як тепер пристроïться менi вчителькою? Отець Полiєвкт, чого й ждала Оленка од його, що вiн же увiв ïï у науку у цю, усмiхнувсь та: — Гаразд, гаразд, голубочка... Буду мать у виду... Бога не забувать тiльки треба, старших поважать...— Ранiш ти ïй казав, тепер обминав це слово. Не забула Оленка й про те, що ïй доведеться запомагать батьковi, а в однокласнiй школi плата мала вчителям, вона: — А чи й у второкласнiй можна менi?.. Помовчав Полiєвкт, далi: — Кiнчила церковноучительську: можна. Ось буде й мiсце гуляще в однiй. — А як я взнаю про те, чи буде мiсце менi, чи нi? — Напишу нехай через мiсяць отам... Звiдаюсь ще де з ким. — Такий добрий...— Оленка до батька. Ïдуть. Ось якийсь домик визирає з-за тину. Стiни бiлi, покрiвля червона, а рундучок зелений такий, виноградом диким порiс. Квiтничок перед домиком тим, смужечками якимись, мережечками пiшов. Кущики зеленiють якiсь. Та трояндою так i несе звiдтiля. А сад ззаду так i налiг на той домик. От,— думає Оленка,— буду вчителькою так у селi у второкласнiй; житиму в такiй; квiтничок такий буде у мене, садочок, рояль, книги, картини i... вiн, задумливий, милий, хороший. Будемо людей добру научать, до всього такого великого доходить будемо з ним. Михайло: — А Євангелiя в оправi золотiй тут? — на корзинку показує. Кивнула головою Оленка, всмiхається. — Отож гляди ïï, з нею скрiзь буде хортуна тобi. В поле виïхали. Сонечко вранiшнє золотеньке, червоненьке уже так осяяло все. Видно: там он i там гаï по долинах червонобокi пiшли. Там он рiчка блищить в очеретi. А он десь церква бiлiє в селi. Чорнiють яри. Перепiлка, чуть, десь у житi лящить. Жайворонок белькоче вгорi. — Який же мир Божий гарний! — скрикує Оленка. Дорога повилася й повилася житом, синiє. Жито молоденьке, блискуче, так зеленiє — пiшло. Вiтерець пахучий шепотить у йому. Сокирки так голубiють в гущавинi. А ось коноплi чорнiють, запахли. Горох по могилi послався. Могила висока така. Могила...— замислилась Оленка.— Кого вона бачила? Татар скуластих? лицарiв чубатих козацьких? чи, може, аж скiфiв?.. Де все дiлося те, що було тут колись? Чи хоч сниться краса ця тому, хто, може, у могилi тiй спить?.. Боже мiй, нащо той сон, такий вiчний, страшний, коли життя таке гарне?! Сонечко вже височенько пiдбилось. Вже поминули й Гупалiвку з цегловою церквою, з очеретами густими. Ось уже й вiтряки степурiвськi. Степурiвка он збоку. А ось уже й гай: звiдтiль i звiдтiль на дорогу налiг. Дорогi, рiднi мiсця! Там он, де якийсь кущик росте, колись курiпочку зiгнала Оленка, ягiд шукала; а там, на пiдгiр'ячку, рвала купало... Бричка ось ïде навпроти, Савка Гнатюк, вербiвський чоловiк, поганяє. Хтось сидить за спиною в його, молодий, картуз — синя околиця. — Студент Кочурин,— батько Оленцi. Чула про Кочурiв Оленка. Савка, вiзник ïх, розказував про ïх батьковi в хатi при ïй. Пани вони, люди багатi, освiченi. Старий Кочура у земствi чимсь єсть. А живуть вони недалеко од Вербiвки на хуторi. Що, якби познайомиться з ними? — подумала Оленка. Дачники в ïх часто бувають. Учитель з гiмназiï, Савка казав, часто буває: нежонатий, на щоцi родинка. Дочка єсть у Кочури, студентка, Люсею звуть, Савка казав. От якби й собi на студентки!..— подумала Оленка.— Вчителювать буду й... готовиться. Поздоровкався Савка, проïхали. Боже мiй,— подумала,— невже я не познакомлюся з ними?.. Люди вищоï освiти! Таке єсть гарне пишуть про ïх. Рай, мабуть, з ними. Ось уже й хатки у садочках. Баштанець серед дороги ось дiтвора городить з пiсочку. Он пiдсвинок хрюкає ходить. Он у споришi стовп бiлий стоïть, Вербовка чорнiє на дощечцi. — Здрастуй, рiдне село! Вилами улиця. В лiву руч повернули. Ось уже... хто? Мати назустрiч iде; Парася бiжить. — Здрастуйте! А ось уже й тин. Хата старенька виглядає з-пiд грушi, зеленiє садочок. Над вигоном он берести скупчились, на хлiвцi напирають. Клунька пiд кленом чорнiє. — А як повиростало усе! — скрикує Оленка. — Рожа он як зацвiла! В хату ввiйшла: невеличка, стеля так низько, а стiнка напiльня так оддулась. А така вона, хатка ця, мила тепер. — Рiднесенька хата! Мати самовар бляшаний ухопила, наливає надворi; Парася — школярка уже — угiллячка з печi дiстає, батько випряг конячку, чкурнув за булкою в лавку. Пройшлась Оленка по хатi, пройшлась по садочку, так ïй весело, любо, таке ïй рiдне усе,— розiгналася до дядька Василя борозенкою через грядки. I тут почалось. — Куди ти? — мати од самовара до неï, так суворо. Почервонiла Оленка, зупинилась. — А вам що? — питає. Мати: — До сяких-таких не ходи! — Ось киньте-бо це! — Не йди, я тобi кажу! — Та поки ж це буде? — Махнула рукою Оленка, пiшла. Мати: — Та не дозволю ж я,— кричить,— щоб моя дитина, що навук дiйшла отаких, та до ворогiв моïх ходила! — Вхопила палюгу та трах, трах нею по шибках у хатi своïй. Стала Оленка, дивиться. Вийшла дядина з хати,— там недалеко хата од хати i дверi напроти дверей. — Що там таке? — обзивається. — Не мани, сяка-така, дитини моєï, своïми втiшайся. — З ума зiйшла? — Оришка ïй. Палажка: — Ось тобi, о! — крутить дулi, дає Оришцi. Якiсь люди йшли вулицею, поставали навспинячки, дивляться. Прийшов Михайло з булкою, теж дивиться став. Повiсила голову Оленка, похилилась до себе в садок. Закипiв самовар, нiхто й чаю не пив. XI Пройшло вже бiльш мiсяця з того часу, як пообiщав отець Полiєвкт написать Оленцi про мiсце. Жде-жде Оленка, не чуть нiчого од його. Чи не забув? Почала турбуваться. А то одного разу почула од Сергiя вона, що сам чув десь, що отець Полiєвкт, який завжди живе у губернському городi, зараз перебуває у батька свого, який живе в городi, що недалеко бiля Вербiвки,— невеличкий, повiтовий. Батько його, сивий дiдусь, заштатний батюшка, хворiв дуже тодi, i вiн приïхав одвiдать його. Стукнуло в голову Оленцi: чи не пiти це до його, нагадать про обi-щання йому? Вечорiло тодi вже, як вона цю звiстку по-чула. Дiждала другого дня, причепурилась, чкурнула. А там усього сiм верст до города. Пiвдня. Прихожа Полiєвктового батька. Оливою, галошами пахне. Сидять на лавцi в прихожiй: Грищенко у тужурцi, якась панночка в чорному, ще хтось безусий у блузцi,— видно, теж до отця Полiєвкта прийшли. Сiла Оленка й собi. У сусiднiй кiмнатi чуть Полiєвктiв голос; балакає так повагом з кимсь. — Любов до ближнього,— каже комусь,— любов, про яку так учив нас наш божественний учитель Христос,— велика рiч, i ми, служителi Його, у проповiдях наших i повиннi дбать про неï. Милий отець Полiєвкт,— думає Оленка,— про яке святе дiло вiн дбає! А серце тiльки тьох-тьох у неï: що то вiн про мiсце ïй скаже? Ось iде через прихожу у кiмнату у ту баба якась в попереднику, на прислугу схожа. Оленка до неï: — Доложiть отцю Полiєвкту, що я хочу бачить його: Панасенкова, скажiть.— Пiшла баба у дверi, зачинилась, докладує. — Так i Панасенкова тут? — чуть отця Полiєвкта.— Пам'ятаю... там така...— почав до когось,— по успiванню у школi не було кращоï за неï. Дякували менi, що таку ученицю знайшов. Там даровита, а працьовита... Може неабищо буть з неï. Чує це Оленка, всмiхається. Значить, коли такою знаходиш мене,— думає,— подбаєш для мене. Ану, у якiй же второкласнiй ти помiстиш мене? У дiвчачiй, звiсно. Ну й працюватиму ж я! Буду вчениць своïх до думок глибоких привчать, до людськостi, правди; буду ïм книги гарнi читать. Пiдiйду до сiï, до тiï, всмiхнуся до неï, вiзьму за щiчку ïï... Боже! Як я ïх буду кохать! Аж встала Оленка, пройшлась по прихожiй, так ïй гарно зробилося. Вийшов якийсь батюшка од отця Полiєвкта, молодий, високий, надiв бриль, пiшов собi. Визирнула баба з дверей незабаром за батюшкою. — Iдiть хто,— каже. Схопивсь Грищенко, почимчикував до отця Полiєвкта. Дверi зiстались одхиленi. Оленка стоïть бiля комина, i ïй видно: отець Полiєвкт сидить за столом у рясi шовковiй, такий поважний, а Грищенко вклонився перед ним низенько так, склав руки на грудях i так облесливо пiдiйшов пiд благословення до його. Яке ж низькопоклонство! — подумала Оленка. — Ваше високопреподобiє! — почав Грищенко до отця Полiєвкта.— Заставте за вас Бога молить: допоможiть менi перевестись у второкласну куди... прошенiє ось...— Вийняв похапцем з тужурки бомагу, пiднiс ïï отцю Полiєвкту, стоïть, знiтивсь перед ним, голову набiк. Яке ж i вниження,— подумала Оленка. ïй аж соромно стало. Подививсь у те прошенiє отець Полiєвкт, далi: — Гаразд, голубчику! — та й положив на стiл його. Поцiлував Грищенко ще раз отця Полiєвкта у руку, вийшов, всмiхається. Дивиться Оленка на його. Цуцик ти, цуцик,— думає. — На двох лапках стаєш. До чого це воно? Хоч i начальство ж отець Полiєвкт, а вiн же чоловiк, як i ти. I невже не можна держать себе з ним простiш як? Ну, взять хоч i благословення, та без корчiння такого. Або... або й зовсiм нащо здалося воно?.. Тепер же не школярi ми вже! Дiйшла й до Оленки черга. Увiходить i справдi не бере благословення. Сказала здрастуйте та й стоïть, усмiхається. Полiєвкт зворухнув рукою, повiв по столу, та й нiчого. Далi схитнув головою та: — Розумна стала дуже,— про себе нiби, хоча почула i Оленка це, почервонiла, мовчить. Вiн: — Що завгодно? — так сухо до неï. Оленка: — Ви обiщали мiсце менi, так... чи не чуть ще? Насупив брови отець Полiєвкт: — Не чуть. — А коли ж буде чуть? — Не знаю... Можна проситься iнше куди. Хто там ще єсть до мене? — гукнув до дверей. Щось важке-важке пiдступило пiд горло Оленцi, похнюпилась, пiшла од його. На пiшоходi дожидав ïï Грищенко, щоб разом додому iти. Веселий такий. — Ну, слава Богу,— почав до Оленки, йдучи,— прийняв прошенiє i гаразд сказав... Воно й не що, а все-таки у второкласнiй вчителювати краще. Мiй знакомий один у городському вчителює, бачив я сьогоднi його, такий у Ґудзиках... форма нiчого в городському. I в второкласнiй нiчого: канти червонi, кокарда. I ти задоволений,— думає Оленка про Грищенка,— ти, що так про форму мариш! Значить, про даровитих тiльки балачки, а на дiлi... хоч вiн i нiкчемний, пустий, тiльки ворон з тополi збивати, а аби цуцик... Де ж обiщання хоч? Толока. Будяки проти сонця так червонiють. Роззирає Грищенко сюди-туди, всмiхається. Оленка нiчого, повiсила голову, йде. Так он воно що! — про Полiєвкта думає.— Ось яка любов до ближнього!.. Дбать у проповiдях..., а в життi... слова однi... Значить, єсть тiльки любов до честi од ближнього! I за неоддання ïï ви так одпихаєте од себе його! I ви ще служителями Христовими вважаєте себе! Пригадалася Оленцi тут притча про виноградарiв, у якiй хазяïн один послав слуг до виноградарiв забрать ягоди, а виноградарi взяли i тих слуг повбивали. Убивцi! — подумала.— Хто й служив би йому, ви й того уб'єте! Пригадалося ïй i те, що нагорода у неï — Євангелiя позолочена. Нащо ви хоч золотите ïï! — подумала. Другого дня i ранок ще, а в хатi гризня. Мати на батька: — Ноги мулять черевики позалатуванi, нових треба! А батько: — Нащо керсет у глину вробила?.. Глядiть треба, коли брать нiгде нiчого. Вона знов про огород йому. Чого ж тепер сподiваться менi? — думає Оленка.— Що робить? Гинуть... гинуть у цьому пеклi серед гризнi, вбожества? Вийшла з хати, стала на порозi. Та що ж робить-таки? — думає. Пiшла в садочок, сiла на лавцi, пiдперлась рукою. Хiба знов до Полiєвкта пiти? — думає.— Так... стоïть пак iти до такого?! — Проситься в iншу єпархiю?.. Хоча... не такi пак i там Полiєвкти! Хiба... в земську школу удариться? Здумала про земство Оленка, здумала й про Кочуру, який чимсь у земствi єсть, Савка казав. Пригадала студента його, якого зострiчала, ïдучи додому. Про Люсю, дачника-вчителя, про яких Савка розказував, здумала. Про панiв, про яких десь у романi читала, згадала. Були освiченi, багатi були. Людям, якi працювать чи вчиться бажали, а не мали змоги, запомагали. А що, якби це до Кочур сходить? — думає.— Люди теж багатi, освiченi, не попiвськоï, звiсно, освiти... i люди з знакомствами, звiсно... А не краще пак чоловiк освiченiший?.. Жить так бажається... жить, працювать, робить щось таке гарне, велике... Невже б вони як-небудь не запомогли це менi, не пристроïли де абощо! Сходжу. Тiльки самiй нiяково мов. Чи не пiшов би й Сергiй за товариша? Прокралась до Сергiя Оленка. Згодився Сергiй пiти, тим бiльше, що Кочурин студент ще був i знакомий йому. Iшов колись у Книшiвку Сергiй та од тiчки собак оборонив його в полi, як вiн саме гуляв. З тих пiр здоровкаються. Порiшили в недiлю сходить до Кочури. XII Прийшла й недiля. Ранок. Посилає батько до церкви Оленку, не йде. Полiєвкт ïй на думцi. Чого я пiду,— думає,— коли представники церкви такi! — Безсовiсна! — батько на неï.— Хiба ж можна не йти?.. Це Сергiй усе тебе зводить з ума. — Отож...— Палажка од печi.— Там не тiльки Сергiй не вiрує в Бога, а сяка-така й мати його: у церквi вже хто його зна коли ïï й бачили. А Оришка й справдi тодi давненько вже в церквi була: ходить ïй трудно було; мочила коноплi пiд холод раз та захолодила ноги, болiли. Палажка ж i сама ранiш коли-не-коли бувала в церквi, а тепер, як стала Оленка баришенькою, часто стала бувать. Увiйде, запишається так, а вiзьме свiчку, закопилить губу i аж на самий перед лiзе ставить: дивiться, мов, люди, чия я мати. Сонце вже височенько було. Батько до служби пiшов, Оленка до Кочури збираться давай. Внесла з комiрки плаття голубе, празникове, керсет плисовий. Що надiть? Те й те приношене. А в шкiльному синенькому, яке зараз на ïй, i зовсiм не личить iти: коротке, й литки вже видно. Голубе празникове мов найчистiше,— надiла: приношене-таки й ситцеве. Нiчого,— думає,— до людей освiчених iду: не подивують. На вигонi ждав Сергiй ïï, теж у ситцевiй блузцi, пiшли. Поле. Ось жито стоïть у копах. Скот пасеться в стернi. А ось гречка бiлiє — цвiте. Мед пахне-пахне, а бджоли тiльки джж!.. Так гарно iти. Балка ось. Хтось вибiгає велосипедом iз неï: бiла сорочка, картуз бiлий, синя околиця. Хто? Студент Кочурин! Добiгає... — Здрастуйте! — до Сергiя. Велосипед похитнувсь, i вiн зскочив. Почоломкався з Сергiєм. Познакомив з ним i Оленку Сергiй. Вiн: — Ху! Ухекався так... катаюся...— Вийняв з кишенi платочок, утирає лоба.— Ху! Люблю побiгать до чаю, краще питиметься. А ви ж це куди? — до Сергiя. Сергiй: — А так... ходимо...— збрехав поки що. — Засидiлись?.. Читаєте, мабуть, усе? — Не дуже,— Сергiй йому.— Книг нема таких.— Помовчав.— У вас там не можна б розжиться якоï коли? — Зайдiть коли. У нас гарна книгарня. Чому ж?.. I погуляємо в нас. I ви...— звернувсь до Оленки студент. Так радiсно всмiхнулась Оленка. Цього ж ïй i треба. Почервонiла та й очi в землю. — Не стiсняйтесь,— студент ïй,— я знаю про вас, де вчились i все, розказував Савка, як зострiчались тодi, пам'ятаєте? — А коли б же й справдi до вас забрести? — Сергiй до студента. — Хоч i зараз ходiмте. Пiшли. Студент велосипеда веде, Оленка з ним поруч iде. Так бадьоро йде. Ану,— думає,— як привiтають пани нас? Тi, про яких я читала, були такi добрi: i обласкають чоловiка й пригрiють його. Звiсно, люди освiченi: про людськiсть знають уже i багатi: бiднiсть не злить ïх. А як я буду держать себе з ними? Як скажуть: Не стiсняйтесь, пожалуста, будьте, як дома... — Дякую,— скажу. Подивлюсь на картини, книги, квiтки, якi у ïх єсть. Рояль, може, в ïх єсть, пограю... так бажається... давно вже так грала. — Що ж ви, учителювать думаєте? — студент до Оленки. — Не знаю,— Оленка йому. — Чого? — Так... з батюшками не везе щось менi: обiцяють, потiм одказують. — Хо-хо! — зареготав студент.— Знали, з ким дiло мать! — Всмiхнувся.— Киньте попiв. Iнше де можна службу знайти. Сергiй: — Вона хоче у земство. — Так чого ж? Женщин тепер у земствi приймають. Конторщицею можна абощо. Сергiй: — Трудно тiльки попасти без знайомства туди. Помовчав студент, далi: — Це можна встроïть,— мiй батько вхожий туди. Оленка: — Якби... де б працювать над чимсь корисним для людей. Я б учителювати бажала. — У школу земську? Рiч гарна, можна встроïть... звернiться до батька мого. Чом я ранiш до людей цих не кинулась? — думає Оленка.— На попа якогось надiялась. — I вам знаєте що? — студент до Оленки.— Як уже так бажаєте працювать над чимсь корисним для людей, то вам не вадило б поступить на курси медичнi, як сестра моя, були б лiкаркою... людей би визволяли од смертi. Дивиться на студента Оленка. Боже мiй,— думає.— Яке ж велике дiло людей визволять од смертi! Помовчала, далi: — А як же б поступить на тi курси менi?.. Трудно, мабуть!.. — Чого? Пiдготовиться можна... До Люсi, сестри моєï, звернiться, та скаже, як там... Всмiхнулась Оленка. А справдi,— думає,— звернуся до Люсi, може, готовиться буду. Тiльки... жить за щось треба... А в мене... Ну, та невже не допоможуть люди менi в цiм, не пристроять де-небудь, щоб була змога готовиться... А що, якби так?.. Скажу: бажаю, а коштiв нема... А там на курсах вже ж як-небудь... На свiтi не без добрих людей. Позирнула на студента: такий гарний, чорнявий, худощавенькии трохи, i так грiє од його. I велосипед його такий хороший, i блуза, i все. Єсть, єсть на свiтi добро,— подумала. А серденько так забилося у неï, так забажалось коханнячка. Увiйшли у яр величезний якийсь. Дерева-дерева зеленiє в йому! А дiм такий бiлий, здоровий на пiдгiр'ï стоïть. Став ось. Верби позвисали над ним, сонечко грає в водi. Гребля. Ворота помережанi. З-за огорожi визирає акацiя. У хвiртку ввiйшли. Волоськi орiхи позвисали над стежку, квiтки перед домом рябiють. А рояль так лунає в одчиненi вiкна. Ну й згуки ж, небеснi згуки! Так i линуть у душу Оленцi: хочеться ïй плакать, смiяться, кохать, линуть до чогось святого, божественного... Люди! — хочеться крикнуть.— Нащо зло на свiтi здалось? Балкон зеленню повитий. В прогалявину видно: пани сидять на балконi, саме чаюють, блищить самовар. Так Оленцi боязко, радiсно. Поставив студент велосипеда на дворi, на балкон ïх веде. Стiл довгий, довгий, а ласощiв усяких! — Здрастуйте! — Сергiй та Оленка до панiв, так соромливо. Стали на порозi, стоять. Подивились-подивились пани ïм на ситець та й нiчого. — Снiдаєте вже? — студент до панiв. — Еге,— хтось промовив. А Кочура старий, лисий, здоровий,— знають Сергiй та Оленка його: у город часто через Вербiвку ïздить поз ïх,— чвякає щось та: — А то ж що за люди? — на Сергiя та Оленку показує. Студент: — Та це... знакомi моï: учитель народний i... хоче у земство проситься,— показав на Оленку. — Гм! — буркнув Кочура та й губу закопилив так призро. Почервонiв студент, наче йому соромно стало, що привiв знакомих таких, промовив знакомтесь та й пiшов у покоï. Почервонiла й Оленка: Та невже це так нас вiтають! — подумала.— I студент... так ласкаво балакав дорогою, а тут... чкурнув мерщiй. Слова однi... марнi, пустi. Скраю ось сидить якась панночка. Плаття рожеве на ïй, а щiчки пухкенькi такi. Дає ïй руку Сергiй так невмiло, несмiлко; Оленка теж так саме за ним. Всмiхається панночка, тиче ïм пальчики. Переглянулась з кимсь усатим, п'ятенце на щоцi, обоє всмiхаються. Ще дужче почервонiла Оленка. Дiйшли до старого Кочури, саме запихається грiнкою, не бачить ïх. — Здрастуйте! — Сергiй до його. Глянув, ткнув своï пальцi ïм, м'якi та товстi. Дiйшли до усатого з п'ятенцем на щоцi, газету саме читає,— теж такоï. Познакомились ще з панiєю якоюсь товстою, мабуть, Кочурихою. Та дала ïм пальцi так милостиво: — Здрастуй, здрастуй, голубушка,— до Оленки всмiхнулась. Поставали далi пiд стiною обоє, стоять. Та невже це така iнтелiгенцiя,— думає Оленка, дивлячись на панiв,— такi люди освiченi... такi високо-мiрнi, байдужi? Рояль годi лунать. Входить якась панночка в коричневому, за нею й студент. Посiдали до чаю й вони. Поколотив ложечкою у стаканi студент, глянув на Сергiя й Оленку та: — Може, й ви хочете чаю?.. Сiдайте. Робить нiчого. Сiли на порожнi стiльцi. Гукнув студент горничну. Та два стакани винесла, поставила перед ними. Стоять тi стакани порожнi: рожева панночка усiм наливає, а ïм i нi. — Люся! — студент до неï.— Налий он. Наливає Люся, всмiхається. — Я й забула,— каже. Смакує Оленка той чай i без сахару, без нiчого. Чого я пiшла сюди? — думає. Усатий щось про Персiю балакать почав. Голос його такий противний Оленцi. А пики у всiх осоружнi якi. I таке все ïй вороже, чуже: i банка з варенням, i зелений балкон, i бiлi дверi, що йдуть у покоï. А повiтря так воняє панами. Почали розходиться: усатий надвiр з Люсею, студент у покоï. Тi теж — хто куди. Зiстались удвох Сергiй та Оленка. — Ходiм звiдцiля! — до Сергiя вона. Сергiй: — А про мiсце ж?.. Аж побiлiла Оленка: — Та що я, собачка яка, щоб прохать мiсця в таких ситих, байдужих... Стоïть пак дiло мать з такими? Сергiй: — Та хоч книжки...— Пiдiйшов до дверей: — Павле Iвановичу! — гукнув. Виходить студент. — Так книжки...— Сергiй йому. — Можна... Ось я папi скажу тiльки.— Пiшов. Виходить i папа, дивиться сторч. — Що таке? — питає. — Байрона почитать... Будьте ласкавi,— Сергiй йому. Подививсь-подививсь пан на ситець Сергiєвi, далi: — Прийдете iншим разом коли або... може, я вам передам як-небудь, шукать зараз далеко.— Пiшов. — I попрощаться нi з ким! — всмiхнувся Сергiй. I я пiшла до ïх!..— думає Оленка, йдучи дорогою.— Мала прохать ïх!.. На вiщо це схоже? Яка ж я дурочка!.. Не навчив Полiєвкт, полiзла... надiялась так, марила... Якi ж жалiбнi моï мрiï, надiï!.. Яка ж легкодуха я! У людей отак вiрить, шукать запомоги у когось. А, щоб мене чорт узяв! Сергiй: — Значить, так... Посилай прошенiє тепер за мiсцем сюди-туди... — А, пiшли вони, всi мiсця i люди! Не бачить ïх, злих, не чуть ïх!.. Доходять до села свого. Сонце з пiвдня вже звернуло. Душно. Вигiн. Бiля вiтряка в холодочку сидять хлопцi, дiвчата. Данило, у синiй жильотцi, положив руку Ганнi на шию, а шия у неï така у намистi. Петро, що колись з ним Оленка у школу ходила, схилився на Прiську. Такi веселi: спiвають, жартують. Щасливi! — думає Оленка про ïх.— Спiвають собi, i до всяких iнтелiгентних, освiчених, ситих, тупих ïм дiла нема. Що, якби це так i собi: жить дома, спiвать так у недiлю, а в будень на вгородi чи в полi робить. Квiточки, сонечко... I все так просто, до природи так близько. Нiяких освiчених, нiякоï iнтелiгенцiï тобi тупоï, нiкчемноï... Пiшла вона!.. XIII Почала Оленка й справдi привчатися жити дома. Уперiд матерi до роботи хапається. Зриває, чистить квасолю; зрiзує, вибиває соняшники; се, те робить. Та дарма. Почує гризню в хатi, кинеться ïсти, та нiчого,— сумна така зробиться. А то сидить вона раз у садочку. Сергiй в хатi у себе грає на скрипцi. Дверi одчиненi в його, i чути Оленцi гру ту. Слухає,— i так жалко ïй. Пригадується ïй рояль, на якому вона вчилася грати; пригадується те, про вiщо так недавно марила вона: вiн — милий, задумливий, книги, картини... Де ж воно це? А раз увiходить у хату Оленка. Сидять на лавi у ïй: батько i Якiв Васюк, сусiда один. Васюк: — Треба оддати, пора вже,— до батька. А батько позичав колись у його рублiв скiльки на лаття Оленцi. — Пiдождiть трохи,— проситься.— Ось Оленка заробить, оддам...— Повернувсь до Оленки: — Оце ж пам'ятай, дочко... Бiдний батько,— подумала Оленка,— i вiн же не знає про дiла моï! А що буде, як узнає? Думала, думала, послала просьбу в iншу єпархiю за мiсцем-таки. Второкласноï не згадує вже. Хоч би у церковноприходськiй,— думає,— бути. Палажка ж своє дiло робила: за вгород Михайловi голову гризла та гризла. Остапчук теж. Де стрiне його: — А що,- як про вгород? — питає. — Та так...— почухається Михайло,— не знаю. — Подумай. I Михайло вже усяк передумав. А то в полудень якось увiходить Палажка з комiрки: — Сi та тi хазяйнували б тебе,— почала на його.— Дiжу на завтра вчиняти, а борошна нема, а ти... шукай борошна йди та город, що попустив, одбирай! Жито ще тiльки возили з поля тодi й нового борошна не було ще. Кiнчив Михайло жильотку, що саме латав, надiв ïï, взяв мiшечок, вийшов з хати... Куди йти? Напозичався вже так, що й у вiчi людям дивитися нiяково. Стоïть, на город Василiв дивиться. Нi, таки справдi одiбрати те, що попустив,— думає.— Який кущ картоплi продав би з тiєï смужечки, мовляла Палажка, i то б же яка це запомога була! А чи грiх який за одбирання, чи й за те, що на Василя треба казати захопив, то... Остапчук же первий про це нагадував... Йому й грiх нехай. Та й хоч би й менi! То хiба тут такий уже грiх, що одмолити не можна його? Я ж вiрую в Бога! Друга рiч, у Бога не вiрувати, як Сергiй он: коли-не-коли ти в церквi побачиш його, а побачиш, то як пень вiн стоïть. А я ж таки... з усердям стою. I до святих знамуюсь, i все; i пости сповняю, говiю разiв скiльки на год. А на Страснiй недiлi й озвару не ïм. Дає Остапчук пораду, спасибi йому, так, значить, i бути. А дай до його сходжу, побалакаю та й борошна в його, може, вiзьму. Балачка з Остапчуком про це вже була коротка у ïх. Зiставалось тiльки свiдка знайти. Недалеко ходили по його. В Остапчука тодi саме був на роботi, дрова рубав, Омелько Бовкун. Омелька цього знають у селi як чоловiка, що легко його пiдмогоричити можна: любить випити, любить i збрехати. Сам невеличкий, нiс синiй. Покликали в хату його. — От що, Омельку,— почав Остапчук до його,— наш могорич ось з Михайлом тобi. — Як саме? — У брата Михайлового городу батькiвського бiльш, нiж у Михайла, так... чи не посвiдчив би ти в судi, що Василь, мов, сам захопив його стiльки собi. Подививсь-подививсь Омелько на Остапчука, на Михайла, всмiхнувся, далi: — А одвiту тут нiякого не буде менi? — Ого-го! — зареготав Остапчук.— Якого одвiту? — А що я не знаю iменно, як там... У холодну не вкинуть? — Хто вкине? Василь? Мужик необразований? Що вiн тямить? Сердитий, i тiльки; так нам наплювати на те. А як захопив? Скажем... мм... та нащо й здалося це: ми, суддi, далi й допитувати не будем тебе, щоб i не спiткнути. — Так чого ж? Можу. Узявсь Остапчук i жалобу написати, бо й за це, думав, який день поробиться йому. А вiн бачив, як жалоби пишуться, не одна перебувала в руках. Тiльки як йому нiколи тодi саме було, збирався ïхать за медом у пасiку, а завтра недiля, то вiн сказав Михайловi: — Завтра, гуляючи, я сам надiйду до тебе, та в тебе й напишемо. Взяв за одробiток Михайло борошна в його, пiшов. XIV Прийшов Остапчук до Михайла в недiлю. — Трудне дiло — позови,— почав до його.— Усе треба, щоб хтось руку тяг за тобою, давав стежку тобi та й написав жалобу гарно... чогось воно стоïть! — Потрудiться, спасибi вам,— Михайло йому.— Я вже за це услугую. — Да, да! Молотити послухаєш! Сiв Остапчук писати жалобу ту. Взяв на лутцi чорнило Оленчине, перо, всмiхається. — Тiльки знаєш що? — до Михайла каже.— Я напишу, а пiсля мене ще й переписати треба комусь: я — суддя, i не гарно, щоб моя рука була на прошенiï. Знайшов Остапчук бомажку у себе в кишенi, пише. Злiг Михайло на стiл: — А хто ж це перепише? — питає у його.— Оленка хiба? — Да, да! Вона ж согласна на позов на цей? — За це вже й не знаю я. А Палажка: — Согласна не согласна — дитина рiдна: перепише,— сидить на полу, всмiхається. — Да, да! — оскирнувсь Остапчук.— Дитина рiдна: одних думок з батьком, з матiр'ю бути должна... Написав Остапчук, продививсь, далi: — Ну, тепер i ïï, як ïï? Погукайте. Оленка тодi саме в садочку була. Якась пташка щебетала на гiллячцi, i вона сидiла, слухала; перед нею розгорнута книжка лежала. Постукала мати у шибку, увiйшла Оленка в хату. — Здрастуйте! — кивнула до Остапчука головою. Вiн: — Здрастуй! Тут ось чорновочка тобi, а перепиши сядь. Суддя, а такий неввiчливий! — подумала Оленка,— на ти... Почервонiла. Взяла чорновочку ту, дивиться в неï. Так-таки й написано: Васьiлiй захопил огорода... Знала, звiсно, Оленка, що це неправда. Подивилась-подивилась та й положила на стiл ïï. — Не буду я цього переписувати,— каже. — Чому? — гукнула мати на неï. — Тому що... зла не робiть! — та й iде до порога. Перебiгла мати дорогу ïй: — Куди ти? — визвiрилась.— Нащо ти вчилась ось стiльки? А Остапчук свариться пальцем на Оленку: — Грiшно так! — каже.— Грiшно упорною бути. Ти знаєш, що значить не слушаться матерi-батька? ти... ти вчила заповiдi? Оленка: — Прошу не тикати на мене! — до Остапчука. Всмiхнувсь Остапчук: — А хiба... з якого двора ти? — Вчила заповiдi? — почав i Михайло.— Повинуйся, в Писанiï сказано. — Чого вам треба вiд мене? — крикнула Оленка. Мати: — Ворогiв жалко тобi? — Штовх, штовх у спину ïï: — Переписуй ото, того треба нам! Побiлiла Оленка, оступилась до полу та: — За що ж... за що ж зневага така? — Та стоïть пак тобi, ледащо, ïсти давати, га? — хитає мати головою. Розсердивсь i Михайло на неслухнянiсть Оленчину. — Ох-хо-хо! — зiтхнув.— Скоромне у пiснi днi... до церкви не виженеш. Палажка до Остапчука: — Сало у середу, в п'ятницю ïсть,— на Оленку показує.— Єсть для борщу трохи,— бере, хлiб маже ним. Удавили сльози Оленку, не знає, що вже й робити. Взяла ту чорновку, перо, бомагу, сiла за стiл, переписує. Всмiхається Остапчук. — Вот так...— навчає ïï.— Що говорять тобi, слушати нада. I пости чтить нада, до церкви ходить, i... i всьо, потому: грiшно. Через те Бог i дощу не дає, що тепер у його вiрують так. Переписала Оленка, кинула ручку, вийшла надвiр. Так ïй важко, досадно. Куди йти, що робити? Постояла трохи в садочку, на вигiн пiшла. Ходить. Зло, то є зло! — думає.— Хай уже хто, а то... батько наваживсь на таке дiло низьке... богомiльний такий... От i вiра! Збоку в Оленки лежить кладовище, по пiдгiр'ю так розiслалось i таке в деревi все. Лежать люди,— думає,— i байдуже ïм зло. Повернула до кладовища. Ровом обгороджене. Полинь, нехвороща стирчить на ровi. Увiйшла у ворота. Стерня вiвсяна зразу на голiй мiсцинi, так жовтiє на сонцi. Хрести, могили пiшли в деревцi невеличкому, видно — недавнi. Далi вишник. Хрести, такi сiрi, похмурi визирають iз його. Один он, чорний, лежить у травi. А он запала могила, чорнiє нора в бур'янi. Уявились Оленцi череп, кiстки того, що колись жив, а тепер там лежить. I це вiнець життя такий! — думає.— Цiль його... нагорода за всi турботи, страждання?! Трохи убiк берези бiлiють. Хрест бiлий, покрашений пiд однiєю стоïть. Прийшла до його Оленка. Андрiй Бiланенко — напис на йому. Так... Чула од Сергiя Оленка: умираючи, бажав Андрiй, щоб його поховали пiд березами, де рiдко могили. Бажав i напис на хрестi мати рiдною мовою, сказав i який. Сергiй йому й вирiзав. Читає Оленка: Вийшов на вчителя i... вiчного упокою мiсце знайшов! Так от мiсце! — думає.— I його ж не минеш. Що ж тодi всi цi мiсця, якi од Полiєвктiв, од Кочур усяких залежать?! Яка ж нiсенiтниця — високомiрство ïх? Яке безглуздя запобiгати ласки у ïх!.. Шукати якоïсь запомоги у когось! Життя... яка нiкчемна рiч воно! Подивилась на берези Оленка: вiття так порозвiшували. Подивилась униз: видно, як кучерi вишневi в'ються по кладовищу, до рову спускаються; як на ровi купчаться липи i як село поринає в садах. У якому гарному мiсцi Андрiй спочиває,— подумала. За церквою видно кущ верб, такий рясний зеленiє. Уявилась Оленцi рiчка, що там єсть. ïï очерет обступив, лепеха. Пригадались Оленцi русалки, про яких десь казку читала вона, що жили так у водi. От якби шубовснути з тих верб,— думає,— зробитися русалкою, жити пiд водою в кришталевих покоях, а зiйде мiсяченько — на вербах гойдатися. Прийшла з кладовища Оленка. Сонечко було вже над заходом. Сергiй i мати його грушi саме в садку у себе збирали. Збирають,— думає Оленка, дивлячись на ïх iз грядок,— i не знають, що й я зробила ïм зло: переписала бомагу таку. Що б таке ïм гарне зробити? Як би хоч обiзватися до ïх? Ступила до обнiжка та: — Дядино, Сергiю, ви не сердитесь на мене? Зареготав Сергiй: — О! — каже.— Видумай ще що. А дядина: — Хiба ти що винна? Почервонiла Оленка, й нiчого. XV Почав уже батько й про мiсце в Оленки питати: — Чого це тобi од отця Полiєвкта не чути нiчого й досi? — Хай!..— махне рукою Оленка та й пiде. Усе вже вона, було, ходить похнюпившись: у садку, на вигонi, на кладовищi,— неначе шукає чого. А сердита зробилась! Заведуть у хатi гризню або посилає батько до церкви ïï — лютує, кидає все. А ранок, холод надворi — ходить боса бiля хати й розхристана. Та день зiйде, ïсти i в рот iнодi не вiзьме нiчого. А раз гiрко-гiрко якось до Сергiя всмiхнулась: — А чого єсть люди — покiнчають з життям? — питає у його. Вiн: — Хто його зна. Читав я, що через легкодухiсть усе: бояться життя. Схитнула головою Оленка, помовчала, далi так схвильовано: — А не бачити цiлi, розуму в життi, страждати i боятися поквитуватися з безцiльним стражданням, боятися смертi, скиглити, хапатись за поли життю, аби тiльки жити, не знаючи, для чого i нащо,— не легкодухiсть хiба? Зробилась блiда-блiда, з лиця спала, i попiд очима синi смуги лягли. А батько жде: ось-ось вийде од Полiєвкта мiсце Оленцi. Заробив грошенят трохи пiд хурою, набрав ïй ситцю на плаття,— сам, вона й не казала йому. Дає ïй: — На,— каже,— ший, щоб було в чiм ïхати на мiсце.— А Оленка сама собi пошити плаття умiла вже. Подивилась на ситець на той та й положила в скриньку його. XVI Прийшов час i суда за город. Тiльки не так вийшло це дiло, як малося буть. Остапчук гадав, звiсно, що Василя, мужика необразованого, легко обiйти на судi буде можна i тим бiльше, що за чорта рудого судили його, i вiн мовчав. А мовчав вiн тодi, бо вважав себе винним; а тепер, як чув якось в окружному судi, був свiдком за когось, як обороняються люди, так i собi тут почав. Почав зразу з того, що став требувати, щоб Остапчук не брав участi в розборi дiла цього, бо як з ним, Василем, сам дiло мав по суду. А за чорта рудого цей же i суд дав йому щось бiльше тижня арешту. Дзвонили на Василя тепер, холодною його лякали, а вiн добився-таки, що Остапчук з-за столу вийшов. А що казав Остапчук, що перебалакає з товаришами-суддями, так i зробив. Бо Василь i сам трохи зачув Остапчука з тоï кiмнати, де закусювали саме вони. — Учити треба таких,— чулось звiдтiль.— А то... нi за що тодi нашого брата будуть мати, всi чортами рудими зватимуть нас. I от тепер свiдка Бовкуна i справдi допитувати не всиловались. Та Василь сам умiшався сюди. Суддя, що сидить посерединi, червоний, у синiй чумарцi, спитав Бовкуна: — Так ви знаєте: Василiй захопил? — Iменно так, захопив. — Ну, бiльш нiчого. Василь аж з лавки пiдскочив. — Як нiчого? — почав до суддi.— А чому ж... а спитайте його, як захопив я? — Нас нiчого вчити! — гримнув суддя на Василя. — А чого ж ви так?.. Задзеленчав суддя у дзвiнок: — Мовчати! — крикнув. — Та нi,— Василь йому.— Мене цим не залякаєте. Я й далi дверi найду. Подививсь-подививсь суддя на його, прихиливсь до другого суддi, що сидiв праворуч, товстий, у чорнiй чумарцi, та: — Сльота така. Як ви думаєте?., до начальства ще може полiзти. — Еге,— той йому,— то й нам нагорить. — Ну, харашо! — суддя до Василя, далi: — А не скажете, як, примiром, захопил Василiй? — до Бовкуна. — Та так... звiсно...— Пом'яв-пом'яв Бовкун шапку в руках та й нiчого. Одказали Михайловi. Прийшов вiн додому. — А що, як? — Палажка до його. — Та як? Нiяк! Одказали. Дивиться на його Палажка, витрiщила очi, далi: — Що ж ти робив там?! Тобi б же настоювати було, прохати суддiв... Та це ж яка радiсть ворогам! А, Боже мiй!.. Похитала головою, плюнула та й пiшла до Оленки, що сидiла в садочку, думала. — Зазнавайся з панами! — почала на неï. — Як зазнавайся? — Так... Ти вчена: пани за тобою стоятимуть, до земського пiдеш: за вгород поклопочеш. Почервонiла Оленка, мовчить. — Чого ж мовчиш? — Одчепiться! Пiшла Палажка в хату, знов: i сякий i такий,— почала кричати на Михайла. Як по душi дере Оленцi той крик. Встала, снує по садочку сюди-туди так швидко. Де б дiлася, що б робила? Ходила-ходила, далi поза клунею та до Сергiя пiшла, не знає й чого. Був у хатi Сергiй, у шаховцi рився чогось. На лавi сидiв Грищенко. — Поздоровте мене! — почав до Оленки Грищенко.— Таки не збрехав отець Полiєвкт: у второ класну незабаром од'ïжджаю. I ти од'ïжджаєш! — подумала Оленка.— От який отой свiт! — думає.— Свiт честолюбства, низькопоклонства, нiкчемностi. Помовчала, далi: — Заграй менi,— до Сергiя. Зачинив Сергiй шаховку, оддав Грищенковi ноти якiсь, узяв скрипку. — Якоï тобi, польки? — побренькав, грає. Увiходить Василь, прийшов iз суда, поставив цiпок, почоломкався з Грищенком, а на Оленку тiльки нелюбо так глянув. Почервонiла Оленка. Пригадалася ïй та бомага, що вона переписала на його. Взнав про це, мабуть,— подумала. А вiн i справдi взнав. Знакомий писар у волостi сказав йому, що Оленка прямо написала, що сам чув од Остапчука. — От i вiр ïй! — здивувався Василь тодi,— що вона добра до тебе: i ходить, i все. Сiв на полу тепер, ïсть Оленку очима. Похнюпилась Оленка: Яке ж таки я низьке дiло пiддержала! —думає. Сергiй: — Може, козачка ще тобi?.. Мовчить Оленка: I я не змогла не переписувати того,— думає.— Яка ж я ганчiрка! — Ну, так як?..— почав Василь до Оленки.— Огорода з батьком та з матiр'ю одбирати у мене! Що ти написала на мене? Побiлiла Оленка. Подивилась-подивилась на Василя — i нi слова. Встала, пiшла. Палажка саме з вiдром iшла з хати з своєï, побачила, звiдкiль Оленка йде. А Оленка навпростець, борозенкою, прямо й iде, не крадеться вже. — I сяка i така! — почала на неï.— Ти таки ходиш до ïх! — Та й клята ж!..— Оришка з грядок на Палажку. — А ти? — Палажка до неï.— Ти он у Бога не вiруєш, ти... до церкви не ходиш. Тобi церква не мати. Бог не отець! Нiкому нiчого Оленка. Похилилася в садочок собi. Заходило сонечко саме, золотило садочок, що жовтiти починав.— Лiто вже наприкiнцi було. Стоïть Оленка та так дивиться на садочок, на сонечко. Стемнiло. В хату Оленка ввiйшла, лампу на стiл узяла, скриньку бiля столу на ослiнцi поставила. Взяла у ïй ситцю сувiйчик, що батько на плаття набрав. Парасi дала. — На спiдничку,— каже,— буде тобi. Далi бере тетрадки шкiльнi, щоденники, подивиться, розiрве та й кине до печi. Батько ввiйшов. — Нащо ти рвеш? — до неï.— Воно б же здалося на вiщо. — Не ваше дiло! — Оленка йому. Вийняла потiм книги, шкiльнi подарки: Тараса Бульбу, про рослини якусь, сiла, надписує Сергiєвi, Грищенковi по книзi. На згадку,— пише. Вийняла й Євангелiю в оправi золотiй: Отцу Полиевкту Сохановскому,— надписала.— Оваго убо биша, оваго же убиша,— додала з притчi про виноградарiв. Взяла потiм клаптик бомаги, пише: На цьому свiтi, де зло, неправда, нiкчемнiсть панують, чомусь гарному, свiтлому немає мiсця. Прощайте. Взяла клаптик бомаги, пише: А вам, батьку, мамо, ось що скажу: вiра в Бога не в самому ходiннi до церкви, не в обрядах самих... Поховайте мене, де Андрiй, мiж березами. У домовину менi квiток накладiть. Цедулки цi пiдопхнула пiд скатерть: книги поклала на покутi, скриньку пiд пiл, на мiсце, поставила; а сама чепуриться давай: змилась, розчесалась, коси не заплiтала, волос, як у русалок, зоставила. Внесла плаття голубе, празникове, давай убираться. Мати коноплi бiля комина мне. — Куди ти? — питає у неï. — На мiсце,— вона ïй. Батько маже хлiба шматок часником та: — Так тобi це й коня запрягати? — Лягайте ще спати. Вбираюсь, щоб готовою бути тiльки. — А коли ж це ти приïдеш до нас? — всмiхається мати. — Побачите. Убралась, пов'язала стьожкою червоною голову, на хату надивлятися давай. По долу костриця, пiд припiчком купа смiття. — Як у свинюшнi, у хатi! — каже до матерi.— Поприбирайте: може, люди незабаром будуть до вас. Подивилась на Парасю, що спала вже, на матiр, на батька... Забринiли сльози у неï. Так жалко. Що робити? — думає. Стояла-стояла, далi прокинула подушку на ослонi та лавi,— лiжко ïï,— лягла. Обхопили думки ïï. Хiба... жить зоставатись? — думає.— Так... для чого ж i жити?.. Здумала про всi своï попереднi мрiï, надiï, про Полiєвкта, Кочур, про матiр, батька, Остапчука, Грищенка... Де ж щось гарне, велике? — думає.— У мрiях, надiях, у книгах!.. А в життi? Нiкчемнiсть, нiсенiтниця, зло... Стоïть пак турбуватися, корчитися, поринати у злi, в багнюцi?.. Яка цього цiль? Кому це потрiбне?.. Не краще пак спокiй... вiчний, тихий, хороший; спокiй пiд деревцем, квiточками, травичкою?! У хатi було вже погашено. Встала Оленка. На полу, пiд стiною, лежить батько, чорнiє; далi Парася, поз запiчок мати. — Прощайте! — прошепотiла. Вийшла з хати... навiки. XVII Знайшли Оленку пiд вербами у водi,— по платку, що лежав бiля берега. Сяяло сонечко, пташки щебетали, а гарнесенька дiвчина була байдужа до всього, до всього. Карi оченята ïï вже не свiтились питанням, молодесеньке серденько не бажало кохання. Спокiйна, спокiйна була. Як самовбивцю поховали ïï саму собi в глухому кiнцi кладовища, на голiй мiсцинi, далеко-далеко од берез, пiд якими вона спочивати так бажала. Через тиждень пiсля смертi прийшла одповiсть з другоï єпархiï. Кличуть Оленку на мiсце. Тепер батько, мати, сестричка обсадили вiчне мiсце ïï любисточком, барвiночком, вишеньками, кленочками. На хрестi берестовому, невеличкому, прибили iконочку Матерi Божоï. Батько свiтить увечерi в хатi, читає Псалтир за впокiй; мати голосить.
СТРАЧЕНЕ ЖИТТЯ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация